Найеротичніша вистава іде в театрі юного глядача

     Христофор ГРУША

     газета "Голос України", 27 жовтня 2012 р.

 

     Це — «Сон літньої ночі» Шекспіра в київському ТЮГу.

     Минулого вівторка Віктор Гирич, народний артист України, художній керівник і директор Київського театру юного глядача на Липках, відсвяткував своє 60-ліття.

 

     Гирич очолює цей театр вже понад 20 років. Від його роботи таке враження, що він нікуди не поспішає. В репертуарі ТЮГу є вистави, які він ставив у кількох редакціях, наприклад, «Лісова пісня», «Чайка», «Весілля Фігаро». Це важливо зафіксувати, бо ми звикли жити так метушливо й поспішно, що навіть один раз поставлена вистава недовговічна, де вже там її двічі заново придумувати, добре, якщо вдасться хоча б двічі зіграти! Звісно, хтось скаже, що художній керівник може собі дозволити все що завгодно. Нехай і так, але в театрі юного глядача треба ще й ставити вистави для дітей, і то передусім, а це і є найважчим, не всі це вміють, а Гирич має цей рідкісний талант, у нього постановки для дітей (скажімо, «Поліанна») — шляхетні, немов зроблені в придворному театрі для юних принців і принцес, спадкоємців корони.

 

     Здається, Гирич — спокійний і незворушний, нікого своїми постановками не намагається здивувати чи поставити на вуха. Але цього разу таки здивував.

 

     У день ювілею він показав свою найновішу прем’єру — «Сон літньої ночі» Шекспіра. Вистава для дорослих, на афіші спеціально зазначені  вікові обмеження — «Особам до 16 років перегляд заборонено». І недарма, бо постановка настільки пронизана поезією веселого еротизму, що важко знайти щось схоже на столичній сцені. Тут таке сплетіння пристрастей і тіл, ніг, рук і торсів, що не одразу вдається розгледіти, де чия голова, а де чий хвіст. Хвости тут також є, бо у Шекспіра в цій п’єсі, як відомо, хтось перетворюється на віслюка, а хтось виходить на сцену в образі лева. Мимоволі думаєш: як актори все це витримують? Адже вони живі люди, але те, що вони грають, легше було б грати лялькам, бо ляльки дерев’яні, їх хоч валетом складай, хоч як завгодно, їм все одно — текст від хвилювання не забудуть і мізансцену не переплутають. А втім, хто зна — здається, в цій виставі навіть Буратіно втратив би свою дубову голову. І ще що прикметно: в цьому всьому є якась наївно-чесна відвертість, актори грають так, як, можливо, грали в Раю до гріхопадіння, якщо, звісно, там був театр. А якщо таки був — то саме такий, як оцей. Таку виставу, мабуть, під силу поставити тільки мужчині в 60 років — коли вже все знаєш або, принаймні, багато чув про оцю саму еротику й розумієш її істинну ціну!

 

     І наостанок: у цій виставі очевидне ще дещо — дивним чином крізь темний хаос пристрастей проступає Порядок і Гармонія. У цьому весь Гирич — він живе так, наче в світі й справді є розумний лад або стабільність, як тепер люблять казати.