Утриматися "Над прірвою..."

     Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА

     газета "Україна молода", 21 березня 2013 р.

 

       Театр юного глядача випустив прем’єру за романом Селінджера «Ловець у житі»

     Підлітки 12–16 років — це та вікова категорія, яка для театру наче не існує. За дуже рідкісними винятками театр цих тiнейджерів не бачить упритул. Із дитячого репертуару вони вже виросли, до дорослого ще не доросли... Чи не єдина можливість для них потрапити до театру — це вистави за творами, що входять до шкільної програми. І то лише за умови, що небайдужа вчителька з української літератури організує їм культпохід на «Кайдашеву сім’ю», а сумлінна викладачка «зарубіжки» поведе на щось за Шекспіром. Оскільки самі вони навряд чи одного прекрасного дня вирушать за маршрутом «дім—театр». У них зараз інші маршрути, що пролягають через клуби, дискотеки, кінотеатри.

 

     Вистава «Над прірвою...», прем’єра якої відбулася нещодавно у Театрі юного глядача на Липках, адресована саме таким, не охопленим театром. Тим, хто спотикається і помиляється, регулярно і завзято «ламає дрова», набиває власні гулі, самотужки заповнюючи умовну скриньку з написом «Мій життєвий досвід». Режисер Максим Михайліченко — не лише постановник спектаклю, а й автор сценічної версії культового роману Дж. Селінджера «Ловець у житі». У нас цей твір більш відомий як «Над прірвою у житі», для назви своєї вистави Михайліченко обмежився вмiстким і доречним «Над прірвою...».

 

     Прірва у цій постановці асоціюється з життям, яке починається після дитинства. Глядачам з підвищеною образністю уяви вона повинна постати величезним кратером, через який перекинуто вузенькі місточки. Полетіти в прірву — простіше простого. Але треба ступити на один із цих мостів і, балансуючи, мов акробат, пройти, зберігаючи рівновагу.

 

     Для юнака Холдена Колфіда (Олексій Петрожицький), якого щойно вкотре витурили з елітної школи, на цей місток підштовхнула безвихідь. Він iще, може, і побавився б у свої солдатики–машинки, але ж незабаром батьки дізнаються про «подвиги» свого сина, який тепер у школі вже не навчається. Щоб змістовно заповнити цю паузу — батьківський гнів прогримить ще за кілька днів — Холден вирушає до Нью–Йорка. Де йому доведеться познайомитися з красивою жінкою, пізнати особливості стосунків із повією та її сутенером, попробувати спиртне, згадати про своє дитяче кохання, яке потягне його на каток і, одягнувши на голову фату, запросить хлопця до себе додому по–родинному прикрашати ялинку. Остаточну формулу відповіді на запитання «що таке добре і що таке погано?» Холден винайде у себе вдома, коли зрозуміє, що його ж помилки може повторити молодша сестра Фіббі (Катерина Савенкова).

 

     Виразності душевним терзанням юнака додала доречна до найменших дрібниць сценографія (художник–постановник — Олег Татарінов). Два величезні ока по центру сцени і два вуха біля лаштунків, з одного боку, відсилають до Сальвадора Далі, а з другого — наголошують на тому, що через органи зору та слуху молодь вбирає у себе дорослий світ. У першу чергу, це вже потім підключається розум та сарказм... За допомогою невеличких елементів або відео автори вистави з легкістю переносять дію чи то в готель, чи в будинок батьків Холдена (домашній затишок можна позначити одним лише кремовим абажуром). Центральним арт–об’єктом вистави є величезний стілець. До цього предмету інтер’єра наші герої ще не доросли, але це аж ніяк не заважає їм використовувати його не тільки за призначенням. Просто насидітися на стільці вони ще встигнуть, коли виростуть...

 

     Свій роман Селінджер написав у середині минулого століття. За ці кілька десятків років проблеми молодих, за великим рахунком, залишилися такими ж. Як відомо, цей єдиний роман письменника зіграв із ним сумний жарт — згодом після його опублікування Селінджер усамітнився, писав лише для себе і не давав інтерв’ю. Цей твір вабив і... відштовхував одночасно. Постановки «Ловця...» можна порахувати на пальцях — Чернівецький молодіжний театр за участю Юрка Іздрика, Львівський ТЮГ, роль Холдена в одній із вистав виконував відомий радянський актор Андрій Миронов... Тож у виставі Михайліченка є певна дещиця творчої сміливості. З чим постановник трішки не розрахував — так це з хронометражем. Висидіти майже тригодинну виставу для нашої непосидючої молоді — завдання не з простих.