Каса, адмiнiстрацiя
(044) 253-62-19

"Привид" на межі мюзиклу

     Валерій СВЄТЛОВ

     журнал «Театрально-концертний Київ» №5, травень 2012 р.

 

     Давненько не було в Києві вистави-мюзиклу. До того ж дитячого. Давно не вдавалося вдихнути в театрі такого чистого, не затьмареного сумнівами задоволення. Не з’являлося видовища, гідного настільки палких рекомендацій: подивіться, не пропустіть у жодному разі! «Привид замку Кентервіль» у театрі юного глядача на Липках, на мою невимогливу думку, – вдалий дитячий спектакль поточного сезону! Цією фразою я намагаюся затушувати не цілком припустиме для критика захоплення, яке прямо-таки нуртує у душі.

 

     Втім не бійтеся моєї похвали: ніхто не має наміру озвучувати ці запитання прямо зі сцени. Глядачі, які переглянуть виставу, самі знайдуть відповідь на побачене. Самі раптом загубляться в потойбічному світі на сцені, як у нічному лісі. Адже постановка відзначена печаткою істинного чародійного мистецтва. Без сумніву, ваша реакція на цей спектакль буде непередбачуваною! Адже він і священний, і блюзнірський, і про­низливий, і глумливий. Може допомогти, а може і нашкодити. Це не якийсь запатентований засіб, схвалений міністерством охорони здоров’я, з якого складатимуться тепер афіші всіх київських театрів. Це чарівне зілля із запахом містики.

 

     Відчуття таке, що для самого режисера ця робота стала якоюсь незбагненною радістю. Розкрити Оскара Вайлда в нелегкому для драматичного театру жанрі мюзиклу – багато що значить.

 

     Тонко, розумно, моторошно, весело і стильно. Спектакль з перших хвилин вразив і глибиною, і ефектністю. Із такими схвальними оцінками він вочевидь проторує собі шлях у «довговічність», передбачаючи не миттєвий, а тривалий комерційний успіх. Режисер легко, мов граючись, про­демонстрував публіці (а заразом і прискіпливій критиці), що комерційний успіх і культура – речі цілком сумісні. Дві з половиною години, не відриваючись, дивитися на сцену і жодного разу на годинник – це (колеги-критики мене зрозуміють) чогось таки варте...

 

     Загалом «Кентервільський привид», звичайно ж, розвага, але вміло запропонована в одному флаконі з легкою інтелектуальною напругою. Під час дії глядачі змогли не тільки безтурботно сміятися, а й про душу подумати, і добрі почуття випробувати.

 

     Режисер Артур Артименьєв поставив «нервово й вагомо», пам’ятаючи про комедійні можливості п’єси. Він не уникав шаржованих епізодів, легких карикатур, його герої чарівні та смішні. Двоє класних артистів – Олександр Вілков (містер Отіс) і Юрій Радіонов (його син Джон) вже на початку вистави легко завойовують залу. Їм є що грати і вони роблять це із задоволенням, у них є темперамент і органіка, лірика і ексцентрика, зібраність і свобода, хороша техніка та емоційна рухливість, тобто набір майстерності, не всім дарований природою і театральною школою. Вони вміло маніпулюють глядачами, а саме акробатичними і танцювальними вставками, намагаючись балансувати на межі розважальності та вдаваної веселості. Балетмейстер Оксана Чала.

 

     Їхні колеги по цеху підхоплюють тон цієї мажорної комедійної гри, привносячи в дію різноманітність і багатство емоцій. Можна відзначити, що практично всі ролі в спектаклі накреслені в гранично контрастному переплетенні. По суті, побудована і прожита дуже глибоко тільки одна роль – Привида, яку грає «замаскований» до невпізнанності Микола Данилюк. Інші герої усі як один стримано суворі та й не зовсім щасливі. Здається, що навіть відчувши рятівні живі почуття – любовне переживання чи дружнє ставлення – вони не вірять у те хороше, що з ними відбулося. Втім, найцікавішим епізодом вистави стало зародження кохання двох молодих персонажів. Єдина пара, яка від початку і до кінця не втрачає присутнос­ті духу, – жвава Вірджинія (Марина Кукліна) та її коханий, справжній джентльмен – бібліотекар Чарльз (Олександр Рудько); вони з будь-якої ситуації знаходять вихід. А їхні романічні страждання такі крихкі, що стає страшно!

 

     Саме їм, та ще чарівній управительці Дороті (Валерія Чайковська), чиї зміни настрою теж безпосередньо залежали від чоловічої уваги або її відсутності, дістається найбільше симпатій з боку публіки. У фіналі всі пари возз’єдналися. Вони танцюють, торкаються один одного так, ніби не можуть усвідомити, що все нарешті добре, що кохана людина поруч і вже нікуди не зникне. Безумовно, досвід музичного спектаклю поповнить професійну скарбничку акторів.

 

     Узагалі, спектакль швидше веселий і навіть легковажний, ніж сумний і серйозний. Тема кохання та грошей прозвучала тут як застереження, як поштовх до роздумів. Артуру Артименьєву не відмовиш ні в таланті, ні в оригінальності мислення. Його «примари» вийшли абсолютно несхожими на бундючний англійський стиль і стали гранично, по-українськи, самодостатніми та новими. У них режисер додав драматичні колізії з нотками психологізму, зробивши синтетичний спектакль, де складний пластичний малюнок зійшовся з вокальними номерами, а балаганно-майданна, май­же брехтівська стилістика – з різкими голосами та рухами. Помітне видовище, де переплелися трагізм і комедія, не хочеться називати мюзиклом, хоча вся дія побудована за музичною партитурою.

 

     Звичайно, без «привітів звідси» великому Оскару Вайлду не обійшлося. При цьому описувати канву вистави досить нудно. Її недоліки так само простодушні, очевидні та невиправні, як руде волосся в рудого. Тут і маловиразна музика Володимира Баскіна, і спрощене віршоване лібрето Володимира Вербіна, а також скромні танцювальні та вокальні можливості молодої масовки театру. Проте можна назвати вдалим оформлення, придумане сценографом Олегом Татариновим, який відтворив атмосферу старої Англії, що зображує в антуражі старовинний замок. Поєднання різних деталей декорацій зробило постановку поліфонічною та непередбачуваною. Рухливі тканинні декорації та різнокольорові вітражі – то опускаючись, то піднімаючись і розсовуючись – створили химерний простір. Та й строкаті костюми давніх часів стали ще одним виражальним засобом вистави. За визнанням багатьох глядачів, енергетика «Кентервільського привиду» була дуже збуджуюча: після вистави закортіло пуститися в танок, співати й ходором ходити. Захотілося знову стати молодим. І в душі був легкий щем від того, що на цьому святі ти був тільки глядачем. Але вдячним! За витончений, з повчанням, приправленим добрим гумором, спектакль.