Том Сойєр по-ТЮЗівськи

     Катерина ТОЛОКОЛЬНІКОВА

     інтернет-журнал "Горіх", 26 березня 2012 р.

 

     Минулої суботи я вирішила повести молодшу сестру до театру. Куди? Звичайно, в ТЮЗ. Абревіатура ТЮГ якась надто важка, праскоподібна, краще називати, хай неправильно, але звично – ТЮЗ. Якось запам’яталося, що саме так завжди називали й називають театр на Липках корінні кияни, дідусі та бабусі, що приводять на старі й нові вистави онуків. Чимало дитячих вистав з теперішнього репертуару нас зацікавили, однак нікому не вдалося скласти конкуренцію улюбленим хлопцям з Місісіпі Тому та Геку.

 

     Повна назва переглянутої вистави: «Пригоди Тома Сойєра. Життєпис хлопчика на 2 дії». Цей спектакль – вже добре «обіграний». Йому дали «Київську Пектораль» за кращу виставу для дітей аж…1999 року.За 10 хв до вистави в касі квитків вже не було. Це засмутило, однак і порадувало, що зал не пустує. Але нам пощастило купити квитки з рук і все-таки подивитися, як в Києві грають американське життя підлітків. 

 

     Повний зал, групки школярів, батьки, зацікавлені чи вже втомлені щебетанням своїх пташенят. На сцені декорація в зелених кольорах – одразу зрозуміло, що єдина «на всі випадки» з цієї вистави. Це нібито фасад будинку з шезлонгом надворі. Але неподалік і парта, а над дверима напис «Mississippi», наче на пароплаві. В ході вистави з’ясувалось, що за допомогою світла декорація перетворювалась і на цвинтар, і на закинутий будинок, і на печеру…

 

     Перші дитячі вигуки захоплення почулися одразу, коли вимкнули світло. А може, хтось маленький взагалі вперше в театрі, або щоразу отак щиро радіє в очікуванні див на сцені?...

 

     Хотілося б відзначити для початку інсценівку. Її автор – відомий київський драматург та письменник Ярослав Стельмах. І престижну театральну нагороду вистава здобула ще за його життя. Адаптація книги дуже своєрідна. Автор не дав ролі третьому хлопцю з розбійничої шайки Джо Гарперу, не було показане, як «пірати» втекли жити на безлюдний острів. Однак інші основні події чималого роману були включені у п'єсу, хай часом і побіжно.

 

     Всім знайоме оце відчуття прикрості від книжних сцен,які не були показані хай і в дуже красивій екранізації…Однак у випадку цієї вистави жалю не було. Авторські нововведення: «суд» над Томом наприкінці вистави. Драматург використав вічний прийом кільцевого обрамлення (судовий розгляд вбивства на кладовищі – інші події з життя Тома – умовний суд над ним після виходу з печери), який посилює враження. Вистава закінчується доволі лірично – Гек прощається з Томом, він вирішив покинути місто, просто попливши вниз по Місісіпі. Це дуже вдале завершення: трошки сумне, але натомість і пригодницьке, таке, що натякає на продовження історії, реально існуюче продовження, про яке кожен може дізнатися зі сторінок іншого роману Марка Твена «Пригоди Гекльберрі Фінна».

 

     Ця вистава – дуже музикальна. Усього звучить фонограма понад півдесятка пісень, які так само, як і гра акторів, розкривають характери і Тома, і Беккі, і навіть страшного і такого справжнього індіанця Джо, і усю громаду маленького американського містечка. Окремо хотілося б сказати про чудову мову п’єси. Чого вартий лише «здохлий кіт» та усі словесні ритуали, які з ним пов’язані. Не дохлий, не мертвий, а саме здохлий! Хороші рядки й в піснях, мова жива, в міру літературна і дуже українська, навіть коли в ній є англомовні вкраплення.

 

     Що стосується гри акторів...Сподобались усі головні герої: і Том (Руслан Гофуров), і Беккі (Олена Гончарова) – сцена заручин просто прекрасно зіграна! Чи не найглибше розкрито образ Гека, якого зіграв актор Роман Лях. А ще, я думаю, глядачам запам’ятається Мефф Поттер (Валерій Войтенко) і його дуже кумедна хода. Не вистачило тітки Поллі, однак причина цьому скоріше інсценівка, аніж гра актриси Надії Трибун.

 

     Відчувалось, що акторський склад грав з душею, а не лише щоб розсмішити малечу. Грали по-дорослому та з любов’ю до персонажів.

 

     Вірю, що школярам після вистави захочеться прочитати направду безсмертний роман Марка Твена. А дорослій аудиторії вистави – перечитати. І, мабуть, це головне.