Каса, адмiнiстрацiя
(044) 253-62-19

ШИНЕЛЯ ДЛЯ «КОРОЛІВ», «КОРОЛЕВ» ТА «КОРОЛЕВИЧІВ»

Валентина Грицук

журнал «Український театр» №2-4, 2009 рік

 

         «Рік 2000 квітня 43 числа. Нинішній день є днем неймовірного торжества! В Іспанії є король. Він знайшовся. Цей король я. Саме тільки сьогодні про це довідався я. Зізнаюся, мене ніби блискавкою осінило. Я не розумію, як я міг думати й уявляти собі, ніби я титулярний радник. Як могла зійти мені в голову ця безумна ідея? Це ще добре, що ніхто тоді не здогадався запроторити мене до божевільні». (Цитата з «Нотаток божевільного» Миколи Гоголя подана в нахабному перекладі авторки статті, що й продовжуватиметься).

 

         Гоголь передбачав, що приблизно на межі другого і третього тисячоліть перший-ліпший чиновник (неважливо, якого дня місяця) уявлятиме себе королем. Що поробиш? – Калі-Югу передбачали чи не всі містики, в тому числі й Гоголь, а ось Калі-Юлю як символ певної української епохи передбачали не всі. Вибачте, до слова прийшлася та Калі-Юля, - річ не в самій політиці. Подразнює інше, - українські державні чиновники, та й просто дрібні службовці, вдягаючи машкару політиків (нагадаю, політика – мистецтво керувати державою) – уявляють себе государями, помазаниками Божими, й при цьому їх не тягнуть туди, куди запроторили головного персонажа «Нотаток…».

 

         Але хочеться зосередитися на чомусь доброму. Хоча б на ідеальному чиновникові в уявленні Гоголя, яким є його Акакій Акакійович від народження: «Дитину охрестили, при цьому він скорчив таку гримасу, ніби передчував, що стане титулярним радником». Зауважте, людина змалку не претендувала на посаду Головного, а тому й життя його склалося куди успішніше (в християнському розумінні). Християнський містик Микола Гоголь стосовно Акакія не просто «гуманіст» (як висловлювалися не раз цілком поважні радянські літературознавці), він для нього навіть, якоюсь мірою, духовний брат. Не тільки тому, що в зимному Петровому граді мамин синок Микола на перших порах був дрібним чиновником (у перший рік служби носив легеньку шинелю з домашньої скрині, а на другому році дослужився до заступника столоначальника), а й тому, що зауважив майже чернечу послушність багатьох акакіїв (з грецької – «незлобивих»), та все ж вирішив, що йому, козакові Гоголю, не личить подібна роль, та й вирушив подалі, в Італію, аби уникнути долі акакіїв. Але для чиновників «одної шостої землі» (Сергій Єсенін) Гоголь через образ Акакія залишив послання, яке ними, чиновниками, не прочитується.

 

         І тут деколи допомагає театр. Приємно, що молодий режисер прем’єрної «Шинелі» Київського ТЮГу на Липках Олег Мельничук так само, як і я, співчуває тим скромним відважним чиновникам порочної псевдодемократичної системи, які знають своє місце. (У доброму розумінні цього виразу, позитивне значення якого в рідній для мене країні забуто. Насправді, щоб в суспільстві панував лад, кожен мусить знати свою ноту).

 

         З Біблії відомо, що не може бути слуга вищим за пана свого. (Шекспірівське «бути чи не бути» тут не проходить). Якщо в нас давня ортодоксально християнська, тобто православна країна зі двотисячною традицією, а після епізоду атеїзму – «демократична» держава, то чому слуги і слугині народу поводяться так, ніби вони еліта? Еліта у насправді стародавніх культурах, та й навіть у античному розумінні – жерці, що були авторами першого давньогрецького професійного театру. Так само еліта у ведійському розумінні – брахмани, яким корилися навіть раджі, тобто воїни (незалежно від того, король той чи воїн, чи просто найманий вбивця). Елітою ж у демократичному суспільстві має бути сам народ, який наймає служби: законодавчу, виконавчо-адміністративну, безпеки тощо. Здається, з логікою тут все гаразд. Тоді одягнімо слуг у шинелі вітчизняного виробника, а народ, у тому числі театрознавців, у луївіттонівські строї.

 

         У тім-то й біда, що не всі ми вийшли з гоголівської «Шинелі». Письменники добільшовицької Російської імперії з неї вийшли, а чиновники російської і постросійської імперії – ні. А тому є велика російська література, але немає великої імперії. Немає – і хай собі. Не імперія мені болить, а те, що немає високого українського чиновництва незалежної держави, яке пишалося б уніформою, соціальною маскою, усвідомлювало б честь цивільної чи військової служби.

 

         «На Невському проспекті раптом настає весна: він вкривається увесь чиновниками в зелених віцмундирах. Голодні титулярні, надвірні та інші радники стараються щосили прискорити ходу. Молоді колезькі регістратори, губернські і колезькі секретарі ще поспішають використати час та пройтися по Невському проспекту з виправкою, що демонструє, ніби вони й не сиділи шість годин у присутствії. Проте старі колезькі секретарі, титулярні та надвірні радники йдуть швидко, нахиливши голову: їм не до розглядання перехожих; вони ще не зовсім відірвалися від піклувань своїх; у їхніх головах єралаш і цілий архів розпочатих і незакінчених справ; їм довго замість вивіски ввижається картонка з паперами або повне лице правителя канцелярії».

 

         Акакій Акакійович – саме з таких. Режисер О. Мельничук випускає його межи хмарочоси й рух машин сучасного міста (відеоряд на заднику), змушує їздити в тролейбусі серед пасажирів з мобілками і наділяє чиновника тою дитинною чистотою, завдяки якій він здатен потрапити в царство небесне. Акакій дописує пальцем на віконному склі тролейбуса папір з того картонного ящика, який йому уявлявся (як і всім чиновникам його рангу замість міських рекламних вивісок), і зовсім по-хуліганському ставить крапку на запітнілому склі…

 

         У виконанні Олександра Яреми дрібний чиновник Акакій – наче дзен-буддистський поет, який отримує задоволення від мистецтва каліграфії. За родом служби Акакій – лишень переписувач паперів, але Акакій з цієї вистави – композитор тексту, художник тексту, для якого літери чужого, сухого канцелярського документа і саме їхнє сполучення у слова й речення – джерело естетичної насолоди.

 

         Режисер (він же й сценограф) Мельничук пропонує Акакієві чарівну скриньку з піском на склі, де можна з тривалою несуєтною насолодою виводити Слово, проектувати його на прозаїчні картонні коробки з теками особових чи ще якихось справ і танцювати, танцювати довкола прозаїчного робочого місця в заметілі прозорих літер, що заповнюють простір маленької сцени й цілують Акакія та публіку театру зусібіч.

 

         Все це зроблено режисером за допомогою звичайнісінького слайдомета дуже майстерно…

         Світ знущається з дрібного чиновника. Особливо дістається йому від колег, які у виставі за відсутності Акакія оскверняють його улюблену шинель, потім саме вони її з нього здирають, саме вони громовим голосом «повного лиця правителя канцелярії» з простого рупора з кутка призводять його до могили. В цьому багато правди, пізнаної авторами вистави з усіх невських, чи пак петербурзьких повістей Гоголя.

 

         Актор Олександр Ярема, з волі Мельничука (кажуть, учня відомого україно-угорського режисера Аттіли Віднянського, який заснував знаменитий уже угорський театр у Береговому), європейськи політ коректний: його Акакій не з’являється на Невському вусатим козаком з того світу, щоб насититися експропріацією теплих шинелей. Його Башмачкін впадає в тимчасове божевілля й говорить текст з «Нотаток божевільного» саме тоді, коли одягає нове біле пальто, в якому, як і Поприщін, уявляє себе Государем. Це не в образі геніально скромного, з любов’ю виписаного Гоголем, чиновника, а тому виглядає непереконливим режисерським кульбітом…

 

         Утім, режисер запозичує метаморфози гоголівського Акакія з нинішніх життєвих реалій. Адже після розвалу вже радянської імперії навіть вроджені національні герої, які півжиття відкривали суспільству, що «королі голі», перестали це робити й почали тих королів усіляко камуфлювати фіговими листками, а то й самі перетворилися з літераторів, митців чи просто чесних силовиків на князьків у бутафорських коронах, зате зі справжніми рахунками.

 

         Сатанинська ідея – з амплуа слуги перескочити в амплуа Бога, стала домінуючою і вимучує наше суспільство значно дужче, ніж за радянських часів. Коли старший Кличко в інтерв’ю на телебаченні каже: «Я хочу бути мером, але не хочу бути чиновником» - це чомусь не дивує ні журналістку, ні телепубліку. Уявіть собі студента Театрального, з акторського курсу, який сказав би: «Хочу грати на франківській сцені, але не хочу бути актором»… А, наприклад, курсант зі словами: «Хочу бути генералом, але не хочу бути військовослужбовцем». Або: «Мене зупиняло тільки те, що я й досі не маю королівського костюма. Хоча б яку-небудь дістати мантію». Це вже з «Нотаток божевільного». Можливо, річ лиш у тім, що немає «буйних тевтонів», які просто б дали березової каші новітнім поприщіним…

 

         Невідомо, чому Гоголь у петербурзькі повісті включив «Рим», де повнозвучно захоплюється античною культурою?

 

         Напевно тому, що має ностальгію за структурованим суспільством, коли людина ще не розгубила у фальшивих іграх в демократію уявлень про фатум соціальної маски, яка дається новонародженому як печать місії, з якою мусить змиритися.

 

         Кажуть, народ заслуговує на тих, кого обрав у верховні слуги. А хіба можна вибрати щось з матеріалу, на якому немає печаті про королівську долю на чолі? Ви пробували вибирати щось із гнилої картоплі?

 

         «Дивно влаштований світ наш», «Я – брат твій», - пише знову і знову майже просвітлений Акакій з тюгівської «Шинелі», та зрештою інфантильно проситься до мами в образі Богородиці в кращі світи. А той Акакій, що з тексту Гоголя, - не втомлюється забирати шинелі в перехожих. Хоч скільки перечитуй – гоголівський Акакій буде вперто стягувати їх з плечей, доки не добереться до кривдника. Екзистенціалізм Камю з його баченням покути Сизифа. Але Акакій перестає знімати шинелі, навіть пробачає будочникові, який не захистив його від вуличних гопників саме тоді, коли знімає конкретну таку шубу з конкретного кривдника.

 

         Ми всі, крім занадто довгограючих політиків, вісімнадцять років тому купили дорогі квитки на виставу, в якій усі персонажі хочуть бути королями. Вони бігають по сцені, розмахуючи червоним, синім, помаранчевим, рожевим, намагаючись привернути до себе увагу й отримати оплески, кожен з дійових осіб тягне ковдру на себе. Дехто з публіки встиг за цей час народити й виростити дитину, дехто з акторів також це зробив, а декого з публіки актори застрелили просто зі сцени. А ми думали, довгі роки сидячи, хто в партері, а хто на гальорці, що вони стрілятимуться тільки між собою, і що кров буде з журавлини…