Каса, адмiнiстрацiя
(044) 253-62-19

"ЛІСОВА ПІСНЯ"... У ДЗЕРКАЛАХ

     Володимир КОРНІЙЧУК

     газета "Демократична Україна"11 лютого 2006 року

  

     Якщо загалом порівняти першу постановку "Лісової пісні" Лесі Українки (1948 р.) у Київському академічному театрі юного глядача на Липках у сценічній інтерпретації одного із найталановитіших режисерів ТЮГу упродовж його вісімдесятилітньої історії заслуженого артиста України Віктора Довбищенка із другим прочитанням (2005р.) цього твору геніального драматурга-новатора Лесі Українки головним режисером театру, заслуженим діячем мистецтв України Віктором Гиричем, то останнє, як на мене, дуже багато чим відрізняється від попереднього. І ось чому.

 

     Режисура, сценографія та хореографія

     Ідеться не лише про "осучаснення", а й про модерновість нинішньої сценографічної трактовки шедевра драматурга художником, заслуженим діячем мистецтв України Михайлом Френкелем, що полягає не лише в образному вирішенні - "обставленні" сцени високими (майже впорівень з деревами) дзеркалами, які, відповідно до логіки й оригінальності подачі режисерсько-сценоґрафічної концепції спектаклю, нагадують таку собі "камеру безвиході" побутовізму, де чамріють-зотліваютьсвітлі душі Мавки й Лукаша. Водночас, хоч це й парадоксально, ті ж дзеркала асоціюються з безкінечністю Лесиної пісні, що, переломлюючись і віддзеркалюючись у них, символізує незнищенність людських почуттів. А їх втілено в пластиці та музикальній сутності вистави. Вистави, я б сказав, радше балетної, зважаючи на екстравагантність хореографії заслуженої артистки України Алли Рубіної. І в цьому попервах полягає не лише згаданий парадокс, а й сенс модернової подачі режисером Гиричем спектаклю "Лісова пісня". А ще цей парадокс, вважаю, полягає в максимально спресованій лаконічності драматургійного матеріалу, завдяки експресивності, вулканічності й ритмічності в подачі звучанні вистави, що само собою є фактом новим, досі не знаним в сценічній історії прочитання цього твору, а отже - й "незвичності" у формі його подачі.

 

     Себто впродовж двох з половиною годин (майже як двосерійний художній фільм) глядачеві "викладають" досить об'ємну квінтесенцію філософсько-екзистенційного новаторського твору видатної поетеси на ймення ЛесяУкраїнка. Її високоінтелектуальна драматургія - то не лише ціла Космогонічна країна, окрема Планета, а й неосяжна Галактика в безкінечному просторі драматургії всіх часів і народів, починаючи від Есхіла, Софокла та Аристофана. Драматургічний доробок, який нам ще належить пізнати уповні й осмислити-дослідити, перекласти мовами народів світу, і найперше - англійською, як те нині, хвалити Господа, чиниться у Канадійському інституті українських студій (Едмонтон) з фундаментальною десятитомною працею Михайла Грушевського "Історія України-Руси". Так само необхідно перекласти ще одного сучасника Лесі Українки, новатора національної психологічної драми Володимира Винниченка, як і найцікавіші театрознавчі дослідження про іншу сучасницю поетеси, геніальну Марію Заньковецьку, для репертуару якої Леся Українка спеціально написала п'єсу "Блакитна троянда".

 

     ...В інтерпретованій В. Гиричем "Лісовій пісні", як мені видається, "проглядає" не тільки внутрішній психологізм фабули вистави, що полягає в протистоянні між білою й чорною магіями - як вселенського космічного огромудвох діаметрально протилежних сил, а й наскрізна дія - протистояння тих самих сил. Це й рухає конфлікт драми-феєрії (або, як визначає жанр вистави режисер, п'єси за мотивами) - п'єси про нерозділене кохання, що врешті у фіналі й призводить до трагедії. Зважте, йдеться про кохання, не розділене в межах двох мікросвітів. А коли, приміром, взяти не розділені почуття кількох мільярдів індивідуумів й закумулювати ці почуття в єдиний атом-ядро, то якої сили станеться вибух в межах Галактики?..

 

     Тож коли повернутися до філософсько-екзистенційної драми-феєрії Лесі Українки (чи то "п'єси за мотивами"), то концепція В. Гирича, як на мене, полягає в тому, що кожен її персонаж, особливо ж Лукаш і Мавка (у фіналі), а також мати Лукаша, Килина, й Дядько Лев не так не хочуть, як не можуть зрозуміти-почути одне одного, оскільки кожен із них сповідує свою - небесну, лісову чи земну – філософію, яку тлумачить, по-своєму. Адже кожен у ставленні до іншого – відсторонено-відчужений і замкнений у власному мікросвіті й чує лише своє внутрішнє "я". І саме в запрограмованих життям (чи то драматургом і режисером), обставинах. Але оскільки наші герої ніколи й не почують одне одного, то кожен "сам у собі" так і зостанеться. Бо перед кожним – свої стіни-дзеркала, власноруч чи вищими силами розставлені, що й стають перепоною для закоханих і, врешті, призводять до трагічної розв'язки, яка викликає в наших душах почуття потужного катарсису, адже на наших очах... гине кохання.

 

     Строї і музика спектаклю

     Музичне оформлення спектаклю здійснив Володимир Борисов. Враження таке, що мелодії до "Лісової пісні" підібрано не земні чи лісові, а божественно-космічні. На мою думку, навіть заради цих дивних звуків варто дивитися виставу ще й ще, щоразу отримуючи істинну естетичну насолоду.

     А стовно фантасмагорійно-казкових строїв героїв спектаклю, витворених художником костюмів Костянтином Кравцем, то вони й справді викликають захват.

 

     Тож коли в сукупності взяти сценографію, хореографію, музичне оформлення та сценічні строї феєричних персонажів вистави й синтезувати їх воєдино, отримаємо гармонійно-цілісну живописну картину природи, яка, подібно до весняної повені, вщерть заполонила виставу.

 

     І врешті-решт лицедійство...

     На "порозі" вистави Мавка (артистка Анжеліка Горб) й Лукаш (артист Валентин Томусяк), як і належить їм бути - закохані, світлі й незаймані у своїх почуттях, не "спокушені" ні заздрістю, ні підлістю, ні скупістю, ні черствістю: вони – діти природи. А тому у своєму початковому дуеті – напрочуд гармонійні, у фіналі, навпаки, на жаль, дисгармонійні.

 

     Актори приваблюють, перш за все, органічністю, невимушеністю, безпосередністю і "незаангажованістю" театральними штампами: як актори, вони начебто для цього дуету підібрані долею, незалежно від того, що В.Томусяк тільки-но починає творчий шлях на кону Київського академічного театру юного глядача, тоді як Анжеліка Горб – одна з провідних талановитих актрис ТЮГу, котра втілила на його сцені чимало образів різнопланових, різнохарактерних й екстравагантних. Тобто за її плечима – довжелезний "шлейф" героїнь неординарних, яскравих і незабутніх. А її дивовижна пластика, природна органічність, вокальні здібності й інтонаційно-мовна палітра – просто вражають.

 

     Суперниця Мавки – Килина в інтерпретації Ірини Лановенко, роль, на мій погляд, досить ефектна. Образно кажучи, її героїню можна порівняти радше з такою собі сучасною бізнес-леді XXI століття, котра, мов піранья, на ходу чи на льоту "поглине" будь-якого суперника чи "партнера по бізнесу" навіть оком не зморгне. Так, фактично, вона й чинить з Лукашем.

 

     Мати Лукаша у виконанні досвідченої й вельми обдарованої заслуженої артистки України Валерії Чайковської, від першої ж своєї з'яви на сцені – непримиренна й саркастично-в'їдлива стосовно усієї лісової "братії-злиднів". Але її малюнок виокремлюється-вимальовується по висхідній - спіралеподібно, вулканізуючись і поглиблюючись від сцени до мізансцени, від звичайного жесту до мікроміміки: вимальовується через пластику, ритміку, багатство тіней і світлотіней, психологічне нюансування. Мова її героїні на початку навмисне дещо "приглушена", хоча внутрішньо – динамічно-вибухова, експресивна через безліч протиріч, що зринають в її душі від одної лише згадки про Мавку чи зустрічі з нею, а відтак Килиною, як, врешті, і з сином. У фіналі ж вона зовсім безпорадна й немічно-облеслива, а тому й трагедійна. У цій роботі режисера й актриси бачу нову Валерію Чайковську, тому й радий за неї, її успіх, що великою мірою є новаторським у плані прочитання образу матері Лукаша.

 

     У спектаклі "Лісова пісня" акторський молодіжний склад театру продемонстрував глядачеві напрочуд злагоджений і міцний ансамбль, котрий ще раз підтвердив – у Київському академічному театрі юного глядача працюють обдаровані, високопрофесійні актори-лицедії. І в цьому заслуга насамперед самобутньої і неординарної творчої особистості, якою є головний режисер Віктор Гирич, котрий уміє психологічно тонко відчувати й розуміти природу театру незвичайного - театру для дітей, юнацтва й глядача різних вікових категорій.

 

     Втілений на сцені яскравий, вражаючий, новаторський і воістину поліфонічний спектакль став мистецьким явищем у культурологічному житті країни, тож його заслужено висунуто на здобуття престижної Національної премії України імені Тараса Шевченка.