Каса, адмiнiстрацiя
(044) 253-62-19

Місто-привид, в якому живе Богомазов

     Олег ВЕРГЕЛІС

     CULTPROSTIR.UA

 

     Один з кращих режисерів країни (що за короткий термін отримав всі пристойні творчі премії в цій країні), раптом тимчасово прописався за київською адресою «ТЮГ на Липках». Дмитро Богомазов поставив у «юноглядацькому» театрі спектакль для розумних батьків: «Наше містечко» на основі геніальної американської п'єси 1938 року Торнтона Уайлдера.

 

     У цього ж автора можна знайти знаменитий крилатий вислів відносно того, що «Є земля живих і земля мертвих... І міст між ними − любов ...» У «Нашому містечку», а це провінційне американське Гроверс-Корнерс, природно, «земля живих». Всі ці милі метушливі сім'ї Гіббса і Уебб, їх чада, друзі, сусіди. У «живому» містечку давно визначилися з моральними та світоглядними пріоритетами. В числі яких − «Нью-Йорк таймс», книжка Шекспіра, Біблія. (Це їхні фундаментальні цінності). Містечко циклічно відраховує дні, місяці, роки. Руйнуються або облаштовуються долі. Приходять або йдуть мешканці.

 

     І у всієї цієї незворотній тлінності буття є особливий присмак кожної прожитої миті − нехай суєтної, нехай провінційної, нехай в глухомані, але все-таки − життя... Земля живих у п'єсі Уальдера пахне друкарською фарбою місцевої газети, дешевими парфумами провінційних модниць, весільними букетами або похоронними вінками... Тлінна легкість буття − ось що таке Кроверс-Корнерс у штаті Нью-Гемпшир.

 

     …Коли в таке ось містечко приїжджає на екскурсію (або з ревізією) режисер рівня Богомазова, можна припустити, що сценічна дія прямо по мосту Уальдера переїде з «Землі живих» − на «Землю мертвих». Так і виходить.

 

     Режисер через спеціальні 3D-окуляри бачить Гроверс-Корнерс − як місто-привид. Як ігровий 3D-простір. Як архітектурний екзерсис у стилі «кубізму». Як великий дитячий майданчик, на якому подекуди ще залишилися кубики, будиночки, сходинки, Місяць (художник − Петро Богомазов). Справа в тому, що діти вже виросли. І тільки кубічні гіпертрофовані іграшки нагадають, що дитинство з цього містечка пішло назавжди. Як знати, хто зараз діє «від імені» Гіббса, Уебба, Уоррена, Кроуелл, інших... Це їхні «клони» з напудреними фізіономіями? Їх душі, що матеріалізувалися завдяки оптичним режисерським фокусам?

 

     «Наше містечко» − це «Богомазов великого стилю». З усіма витікаючими звідси обертонами. Тут і копання під автора, з метою вирити потаємні, а то й немислимі смисли. Тут його віртуозна режисерська формотворча «алхімія», коли життя спектаклю розвивається в декількох вимірах − через особистість актора, через сценічну маску, через безпосередньо персонаж...

 

     Будуть і елементи вистави-концерту. Вже заявлені режисером у «Войцеку» (деяких інших творах). У «Містечку», наприклад, не відвести очей від дуету гітаристів на авансцені. Кожен дотик їхніх пальців до струн не те, щоб лише витягує «звуки», а викликає до життя ті чи інші імпульси мешканців міста. «Брень!» − і людина-привід нібито оживає, наче маріонетка підкоряючись звуку «звідти».

 

     Мешканці Гроверс-Корнерс, як іграшки в музичній шкатулці. Іноді механічно рухаються. Іноді також застигають.

 

     Але хто він, діти, той Карабас-Барабас (Дід Мороз), який управляє ляльковим спектаклем у глухому містечку американського штату?

 

     І тут Богомазов знаходить в тексті Уайльдера споріднену душу − свого вірного соратника. У автора він позначений як «Помічник режисера». І покликаний драматургом «модерувати» дію, облаштовувати сценічний простір.

 

     Було б дивно, якби Дмитро Михайлович не побачив у такому «Творці» (зрозуміло на Кого натякав драматург...) щось зворотне − з іншим зарядом і контрастним полюсом.

 

     Так ось, режисерський «помічник», тобто соратник вже Богомазова (а не Автора тексту) − це щось! Це маленький диригент маленького пекельного ансамблю. Чортеня з інфернальної табакерки. Маніяк-П'єро, який втік з божевільні.

 

     Але найбільше він схожий на Троля, надприродна істота з міфології: дорослий хлопчик, шкідливий дух, ворожий людині суб'єкт, поводир, який здогадуємося куди заведе.

 

     Його тролівськая «режисура» розмиває у структурі вистави «міст» Уальдера ... Здається, міст і зовсім спалений, розібраний, кинутий у прірву. А «земля живих» і «земля мертвих» − утворюють одну територію. На ній і матеріалізуються мешканці міста-примари.

 

     Тема смерті, відстрочена автором до третього акту, у Богомазова поволі починається з перших акордів спектаклю. Тут немає якогось або жорсткого розділу − на світло (життя) і темінь (смерть). Тут все складніше і простіше. Через призму Театру, сакрального і фатального місця, де душі живих і мертвих можуть перебувати в нескінченному діалозі, режисер і розглядає цю п'єсу Уайльдера... Не по сюжетній горизонталі, а згідно з постмодерністською вертикаллю.

 

     З кубиків-рубик, з осколків і звуків, з обірваних ритмів і здавлених голосів − з усього цього «матеріалу» колишньої культури і зводиться місто... Театральне потойбічне місто... В якому тактильні відчуття, чуттєві спалахи − скоріше історична пам'ять. А дійсність − лише демонічна маска на обличчі головного героя. Я вже вам сказав, що головний тут − Помічник (для цієї ролі точно підібраний молодий актор Юрій Радіонов). 

 

     Ритм вистави Богомазова (а ця постановка − не скоромовка, три повноцінних дії, два антракти) мене, наприклад, заворожує, а його диявольська музика − втягує. Гра акторів, не сильно-то загартованих подібною естетикою, достойна, як я розумію за велінням режисера − задано рівна. У виконавському ряду треба підтримати, окрім Юрія Радіонова, також Віктора Степаненка, Інну Беликову, Анжеліку Гирич, Марину Андрощук, Анатолія Сомка, деяких інших.

 

     Фінальна фраза в п'єсі Уайльдера, загублений Помічником Режисера, у виставі Богомазова набуває двоїстий, а то й потрійний сенс. «Люди не розуміють, що таке життя, поки вони живі... Але, може бути, колись зрозуміють». У Богомазова ці слова − не втіха, а епітафія. Годинник на сцені вже зупинений, це місто знову приречене.