Слово як... "нашатир"

     Алла ПІДЛУЖНА

     Газета "День", 8 квітня 2015 р.

 

     Хоча в гоголівському «Ревізорі» серед персонажів немає позитивного героя, прискіпливі театрознавці знайшли його, це — сміх, за допомогою якого автор пропонує глядачам «розлучитися зі своїм минулим». І ось, скільки часу людство намагається весело відхреститися від свого непривабливого минулого, нічого не виходить. Немов бур’ян крізь асфальт, «пробиваються» через досягнення прогресу людська жадібність, злодійство, лицемірство, шахрайство, цинізм та обман...

 

     Тому так довго і стабільно на кону тримається інтерес до цієї геніальної комедії Миколи Гоголя. Сценічне втілення «Ревізора» в різні часи було важливим художнім нагадуванням про живучість людських пороків. Істинне слово Гоголя пропонувалося «вдихнути» як нашатир, щоб з’явилася можливість побачити дійсність у реальному світлі. Усвідомлюючи гірку правду про те, що городничі зі своїми молодими командами спокійно живуть і в наш час, слід констатувати — «Ревізор» не втрачає актуальності.

 

     Прем’єрну виставу «Ревізор» Київського театру на Липках повною мірою можна вважати авторською, оскільки режисер-постановник Валентин Козьменко-Делінде створив сценографію і костюми, розробив музичне оформлення. Це сприяє відчуттю цілісності вистави, ясності її естетичного посилання.

 

     «Ревізор» грали і в традиційних класичних костюмах, і максимально наближали до наших днів, тут поле для фантазії широке. У цій виставі В. Козьменко-Делінде відходить від точного визначення епохи, в сценічних костюмах є мотиви сюртуків і аксесуари ХІХ столітя, є й сучасний партикулярний одяг. Наявністю такої еклектики режисер стверджує, епоха — не важлива, важливий гоголівський текст, покладений на час, важливі характери, потворно видозмінені обставинами, важливі актори, що інтерпретують їх. Режисер відступає від манери відкритого гротеску, виконавці комікують стримано, але з прихованою внутрішньою експресією. Глядач, втім, отримає належну порцію сміху й задоволення від вже хрестоматійних сцен: дуету Добчинського і Бобчинського, приходу Городничого до готелю до Хлестакова, барвистих монологів уявного ревізора про власну персону, про Пушкіна, з яким він у дружніх взаєминах, віртуозного спокушання дружини й дочки градоначальника. Все це буде. По-акторському яскраво, дотепно, з безліччю цікавих візуальних знахідок, особливо смішних, коли слово і дія, що відбувається, кардинально розходяться в значеннях, ось ці ребуси глядач із захопленням розв’язуватиме.

 

     Однак зачин вистави, коли прозвучить класична фраза: «До нас їде ревізор!» за настроєм буде швидше зловісний, ніж комедійний. Максим Михайліченко, що грає Городничого, зосереджений, він вже прораховує подумки можливі ходи й наслідки. Роздаючи вказівки підлеглим, він явно сердиться від неприємності, що несподівано виникла. Адже як добре все було, зібралося міське начальство в церкві, всі свої, з Богом поговорили...  Тільки ось ніяк перехреститися ні в кого не виходить. Лише рука Городничого тягнеться хреста сотворити, і всі, як за командою, за ним, та знову щось відволікає, треба вказівку дати, відшпетити, нагримати. Так і не вдається завершити таїнство молитви, справи земні, либонь, важливіші будуть!

 

     І тут глядач бачить простір церкви, що вгадується. Посередині —  стилізований позолочений вівтар із брамою, різьблені округлі рами для ликів святих обабіч. Задник на всю сцену поблискує темним холодом дзеркала. Кривого дзеркала? Або «збільшувального скла»? Але щось не так у цій церкві. До вівтаря, святая святих, запросто заходять всі,кому не ліньки, і брама його вже нагадує двері шинку. Ікон тут немає, забиті дошками рами, а то й взагалі використовуються як вхід і вихід. Гранично зрозуміла художня образна метафора режисера. Коли немає нічого святого, вбито віру, коли з церкви роблять склад, хлів, лазню, зрозуміло, що в рук з’являються важливіші турботи, ніж класти хреста на своїх грудях.

 

     Режисер «жонглює» веселими вигадками, які розкривають образні можливості трактування автора. О, Гоголе, який же ти знавець людських душ! Ось Хлестаков (Роман Лях) грає в більярд яблуками і забиває їх... у роти підлесливих чиновників. Знайомство столичного «фітюльки» з дружиною та дочкою завбачливий Городничий влаштовує в лазні, еротичний масаж — норма спілкування. Як і злизати крем з обличчя матусі й поводити смичком по грудях і дупі доньки, зізнаючись у глибокому почутті — апогей абсурду в сцені сватання. Родина Городничого в передчутті переїзду до столиці, на підлогу викидається оберемок м’яких іграшок. Вони для можновладців — метафора людей, які нічого не варті, яких не шкода, цих — геть, інші будуть!

 

     Під час дії виникають відеопроекції чудового класичного живопису, лунає прекрасна музика, контрастно відтіняючи те, що відбувається. Цей колосальний багатовіковий духовний світ ніби вигукує: чи можливо на тлі досконалої рукотворної краси існування такої моральної потворності людей та їхніх ницих вчинків?

 

     Фінальне мовчання після оглушливого викриття Хлестакова у виставі Театру на Липках замінене звучанням молитви. У порожньому темному просторі сцени, в цьому мороці показаної глядачеві зневіри й беззаконня, з’являється ікона. Вона, вигнана, прагне «повернутися», зайняти у вівтарі своє місце, забите дошками. Емоційного піку вистави досягнуто. Режисер, звернувшись до вікової мудрості людства, вказує можливий шлях порятунку. Ікона, вихоплена з темноти променем, дарує надію. Вона — світло в кінці такого нескінченно довгого тунелю. Може, це вірний шлях?