Каса, адмiнiстрацiя
(044) 253-62-19

"Театрально-концертний Київ", грудень 2012

Чехов у Театрі юного глядача на Липках вражає елегантністю, ліризмом і … вмінням режисера Віктора Гирича інтригувати. Символізм «Вишневого саду» був і залишається однією із найпотужніших мотивацій розвитку світового театру. Мабуть, не знайдеться режисера, котрий, прочитавши цю п’єсу Чехова, спокійно поклав би її на полицю: оскільки на таку геніальну провокацію автора неможливо не спокуситися. Кожен з героїв – потужний символ свого часу, по-своєму вразливий і суперечливий, але такий очевидний, а за декорації життя для них усіх – безкінечний Космос, що називається «Вишневий сад»… При цьому, як зауважує критика, беззаперечно успішних постановок цієї п’єси на театрі було не так уже й багато. Дехто з режисерів надто захоплювався своєю місією у виставі, що межувала з егоцентризмом і сигналізувала про нерозуміння суті матеріалу, інший занурювався в побут, мінімально розбавляючи його психологічними вкрапленнями, чи переповідав відомі штампи, від яких застерігають студентів ще в інститутах… «А де ж Чехов?» – дивувався розгублений глядач після таких вистав. «Вишневий сад» Віктора Гирича у Театрі юного глядача на Липках наводить на зовсім інші запитання та емоції. Спектакль демонструє, що повага до автора в поєднанні з власною творчою інтуїцією та підтримкою команди гарантує результат, яким насправді можна пишатися. Чеховську історію режисер розпочав з… інтриги. А саме зі спогадів Єрмолая Лопахіна (Олексій Зінкевич) про те, як його ще хлопчаком втішала Любов Андріївна (Анжеліка Гирич). Цим пікантним епізодом режисер дав старт цілому своєму спектаклю. Пікантним, бо після того, як Раневська допомогла Єрмолаю витерти роз’юшений батьком ніс, взяла його за руку і повела в глибину сцени, завішану домотканими скатерками та пледами. Що там сталося між ними – здогадатися неважко… І тому так нетерпляче й схвильовано молодий Лопахін виглядає Раневську, котра повертається з Парижа – першу жінку не забувають... Панове прибули з Франції втомлені, але веселі. Хто з них чим займався там – видно відразу. Якщо донька Аня (Катерина Савєнкова) – в сіренькому платтячку й плащику, то Любов Андріївна – наче щойно з Мулен Руж: відвертий корсет, розкішний капелюх, прозора спідниця ефектно оголяє струнку ніжку… Після п’ятирічної відсутності до старого будинку впурхнула жінка-свято. Доволі молодеча та підтягнута, життєрадісна, трепетна, ефектна… Таких людей приємно бачити поряд. Їм особливо важко переживати біди і розчарування. Замерзла Аня одягає теплі шкарпетки і зручно закутується в плед в плед. Тоді як Любов Андріївна, ледь переступивши поріг, знаходить на шафі цукерки, заховані багато років тому, а потім, мов дівчисько, пустотливо підстрибуючи і сміючись, закидає туди ж обгортки від них. У когось є сумніви з приводу того, що ця пані зможе захистити свій дім? Хоча любить вона його безмежно, здається, навіть на якомусь генетичному рівні, через спогади, запахи, звуки… Як, власне, і її брат Леонід Гаєв (енергетики Олександра Яреми у цій ролі вистачило б на дюжину інших Гаєвих). Він – така ж дитина, яка жила тут багато років та не навчилася розуміти, що ілюзії аж ніяк не замінять реальних справ. Саме тому він досі гойдається на іграшковому конику, тішачи своїх племінниць казочками про те, що проблему з будинком якось вдасться вирішити… Тому так зворушливо виглядає старенький Фірс (Леонід Марченко), котрий сварить свого хазяїна за те, що одягнув не ті штанці, виносить йому інші, які б годилися для дворічного хлопчика. Чи прямує до нього з нічною вазою в руках, по-старечому шаркаючи своїми галошами. Образ столітньої шафи в цій виставі – один із центральних. Звичний предмет інтер’єру, ювілей якого пропонує відзначити Леонід Андрійович, раз по раз притягував до себе увагу глядачів. Французька тема Любові Андріївни доповнена оголеними персонажами в цій шафі – режисер не намагається «ліпити» з головної героїні безгрішну мученицю. (До речі, Франція тут присутня активно й доречно – у програмці навіть зазначені «парижани» та «міми», на задник проектується Ейфелева вежа, а мадам Раневська співає задушевний романс французькою.) Але ця шафа – не лише для скелетів. Часом Любов Андріївна сама зачинялася у шафі, намагаючись сховатися від проблем… Та що там – у цій шафі,оселилися душі домочадців, їх щасливе минуле, нехай зламані, але такі дорогі іграшки… Фінал вистави – відомий, але від того не менш драматичний. Меблі – зі сцени геть, туди ж – багатозначну поважну шафу й домашні затишні скатерки. Вертикальні декорації із зображенням квітучого саду згортають робітники, оголяючи чорний задник. (Неминучість загибелі вишневого саду художник Михайло Френкель ще на початку вистави означив пошматованим полотном – саме так, у вигляді наділів для дачників, бачив цю землю заповзятий підприємець Лопахін.) Знервований вічний студент Петя (Руслан Гофуров) шукає свої галоші та переконує Лопахіна, що він – людина вільна, сильна й горда. Одного з тих, хто точно виграв від цієї операції з нерухомістю – Яшу (Олексій Петрожицький), далекоглядного й відданого щигля, який навіть на побачення з матір’ю не спромігся вийти до «людської», пани знову беруть його з собою в Париж. Порожню сцену заповнюють валізи. Треба присісти – прикмета… І ось – прощальні репліки Любові Андріївни перед черговим від’їздом до Парижа. Слова рвучкі й приречені, вони зрештою губляться в паровозному пару, який поглинув і тих, хто виїжджає, і тих, хто залишається. Самотній Фірс, якого забули в старому будинку, бреде майже у темряві зі свічкою в руках… Зрештою, і він зникає у цьому мороку. «Жизнь-то прошла, словно и не жил. Я полежу… Силушки-то у тебя нету, ничего не осталось, ничего… Эх, ты… недотепа!..» – скаже він наостанок.

 

©  Людмила Олтаржевська