Каса, адмiнiстрацiя
(044) 253-62-19

Найголовніше – бути потрібним!

Бенефіс

Наталія Губрій, театрознавець

 

Найголовніше – бути потрібним!

         На сцені Київського академічного театру юного глядача на Липках відбувся бенефіс режисера та педагога, заслуженого діяча мистецтв РФ Дубініна Костянтина Михайловича та прем’єра інсценізованої ним повісті О. Кобилянської «Меланхолійний вальс». Напередодні подій поспілкувались з ювіляром.

 

Н. Г. – Костянтине Михайловичу, що для Вас професія режисера, це покликання, ремесло, місія – чи, є інший варіант відповіді?

К. М. В юності до обрання свого шляху людину спрямовує внутрішня природа, генетичні здібності та різні життєві ситуації. Згодом, стає зрозуміло, що відбулось, а в зрілому віці більш виважено все аналізуєш.

          У моїй родинібули творчі люди, але займатися театром мені не видавалося можливим, адже я народився у сім’ї військовослужбовця і доводилось постійно змінювати місце проживання. Та попри все, я завжди опинявся в цікавих гуртках, в драматичних колективах, внутрішній інтерес до мистецтва наростав. Вдячний батькам за те, що дали повну свободу у виборі майбутньої професії, і я вступив на акторський факультет Вищого училища театрального мистецтва імені М.С. Щепкіна при Малому театрі в Москві.

          Далі, займаючись акторською професією, з’явився інтерес до побудови мізансцени. Коли захворів педагог, мені довелось репетирувати намічені ним сцени. Знову ж таки, цілком випадково.

Власне, майже підсвідомо, якась рушійна сила привела мене в режисуру.

Після року роботи актором у Воронезькому академічному драматичному театрі імені О. Кольцова, мене запросили викладати сценічну мову до філіалу Ленінградського театрального інституту. На таку пропозицію вплинув той факт, що я представник школи Малого театру, а в Росії це – зразок сценічної російської мови.

         У різних театрах траплялось так, що запрошені режисери, поставивши виставу, змушені від’їжджати. Мав хтось далі опікуватися нею, робити вводи, вносити правки, тож асистентом ставав я. Випадкові ситуації виводили на стежку до режисури. І вже усвідомлено в 1966 році вирішив вступати на вищі режисерські курси при інституті театрального мистецтва імені А. Луначарського.

Н. Г. – Тривалий час Ви були актором Воронезького академічного театру. Чи не складно було здійснити перехід у режисуру, маючи хорошу акторську перспективу?

К. М. – Добру школу акторської майстерності здобув, навчаючись у талановитої актриси Академічного Малого театру Росії Віри Миколаївни Пашенної.

         Мабуть тому, все складалося так успішно. Моя перша роль – Чацький у виставі «Лихо з розуму» О. Грибоєдова, постановка Олексія Грипича. І далі набирався хороший репертуар.

Мене неодноразово запитували – для чого тобі режисура? Спершу не міг відповісти, а потім зрозумів, що там мені набагато цікавіше.

Наприклад, Олег Єфремов успішно поєднував ці дві професії. Скажімо, він проводить засідання в кабінеті, йому повідомляють про вихід на сцену і вже йдучи коридором включається у виставу так, наче постійно там перебував.  

         Я так не зміг. Були випадки, коли вже будучи режисером пробував вийти на сцену, але не вдавалось. Актори казали, що не бачать в мені партнера, вказували на те, що я дивлюсь на них очима режисера, а не дійової особи. Я не міг так швидко перемикатися.

         Коли я вступав на режисуру, то в державній комісії була учениця К.Станіславського – Марія Василівна Кнебель. Переглянувши мої вступні документи, відмітивши репертуарний лист актора, педагогічну практику в інституті, поцікавилася задля чого мені ще навчатися, якщо і так маю успішну кар’єру. За своєї самовпевненості, відповів: «Марія Василівно, у мене немає проблем із задумами, їх хоч відбавляй, але як зробити так, щоб і для актора вони стали своїми… у мене не виходить». Тоді вона схвально відповіла: «Вірно, цьому треба навчатись».

Н. Г. Костянтине Михайловичу, Ви очолювали театри в Горькому, в Саратові, Волгограді, тож за яких обставин Ви почали працювати в Україні?

К. М. Це надзвичайно об’ємна тема. Як молода людина, у цих театрах я був новатором, прищеплював нові театральні тенденції, і таким чином театри піднімались на інший рівень. Пишаюся тим, що за мого керівництва, Горьківський і Саратовський театр набули статусу академічних. Тоді це було рідкістю.

Працюючи в усіх згаданих театрах, ще й активно продовжував педагогічну діяльність.

         В. Немирович-Данченко зазначав, що кожні 5-7 років в театрі відбувається естетична зміна, потрібно перелаштовуватись. Інакше, навіть позитивні досягнення стають штампами. Направду, консерватизм в театрі – це дуже серйозна вада з якою необхідно боротися. Через це і виникають конфліктні ситуації. Тому, я часто йшов із театру.

         До Києва переїхав наступного року після катастрофи на Чорнобильській АЕС. Поштовхом до такого рішення стало те, що і в мене, і в дружини тут залишалися батьки. Мені, на той час, виповнилося 50 років. Саме до ювілею, зовсім несподівано, мені присвоїли звання заслуженого артиста РФ.

         Ще працюючи в Саратові мені пропонували очолити театр у Києві, але обставини склалися по-іншому. На постановки періодично запрошував Е. Митницький в Театр драми і комедії на Лівому березі. У тандемі з моїм давнім другом, сценографом Михайлом Френкелем, ставив вистави в театрі російської драми імені Лесі Українки.         Одразу, після переїзду до Києва, я почав викладати в Київському державному театральному інституту імені І.Карпенка-Карого. З випускниками грали дипломні вистави на Малій сцені ТЮГу, тож художній керівник В. Гирич запропонував мені співпрацю, з огляду на мій педагогічний досвід.             

Н. Г. - Ви потрапили в інше середовище, маючи доволі вагомі надбання в акторській майстерності, режисурі та педагогіці. На Ваш погляд, в чому унікальність українського театру?

К. М. - Знаєте, особливо ціную тих творчих людей, які вміють відчувати художні цінності. Навіть серед спеціалістів є такі, що переймаються лише темою і сюжетом.

         Перечитуючи книжку «Моє життя в мистецтві» К. Станіславського, більшість запам’ятовує окремі факти, а насправді, це пошуки визначення, що таке «художня суть». Не існує єдиного поняття сценічної дії на всі випадки, жанри і стилі. Після розпаду СРСР стало очевидним, як ми відстали від європейського театрального процесу. Театр абсурду та інші явища були просто невідомі нам. Це вказує на те, що потрібно бути дуже уважним до національних особливостей, до менталітету. І мені, родом з України, а за освітою і роботою з Росії, цю різницю в театральному сенсі можна повторити. Україна – не Росія, український театр – це не російський театр. І я знаю, в чому ця різниця.

         У чому мій конфлікт з існуючою театральною позицією України?.. Поясню. Наприклад, і в Росії, і в Україні драматургію А. Чехова можна інтерпретувати по-різному, в різному стилі, в залежності від сприйняття режисера. А чомусь із українською класикою так робити не годиться. Її потрібно ставити лише зважаючи на етнографічне начало, тобто традиційно. Тому, коли я обираю до постановки українську драматургію, то прагну розкрити багатий внутрішній світ, трактувати з сучасних позицій, а не з точки зору етнографічного відновлення.

         Зараз у мене серйозний експеримент над твором О. Кобилянської «Меланхолійний вальс», тому що склався стереотип розуміння її творчості . Я прагну відкрити зовсім інші цінності.

Н. Г. – У Театрі юного глядача на Липках, Ви поставили понад 20 вистав, для дітей і для дорослого глядача. Як на мене, це для вас другий дім. Чи не так?

К. М.         - Так, справді, адже тут пощастило втілити чимало своїх задумів, зреалізувати свій потенціал, і, безумовно порадіти успіхам акторської молоді, бачити задоволених глядачів. Тут несподівано склалась трилогія вистав: «Роман доктора» А. Чехова, «Мольєріана» М. Булгакова, і зараз «Меланхолійний вальс» О. Кобилянської. У першій виставі я веду розмову з глядачем про А. Чехова, про те, як у нього успішно склалась лікарська доля, і як не склалась особиста. У М. Булгакова також непроста лінія особистого і творчого життя, як і в Ж.-Б. Мольєра. Героїням Ольги Кобилянської не вдається влаштувати свою долю, тому вони намагаються сховатися від реальності в мистецтво – одна в музику, інша в живопис.

         Як на мене, то театр живе в мені, а не в певному приміщенні. Я живу театром. Мене цікавить театральний процес не тільки в Україні, а й за її межами. Я розумію, що в творчості необхідно завжди все починати спочатку, кожного разу прагну пізнавати і відкривати щось нове. Якщо розсунути   лаштунки свого життя, то тема трилогії мене зачіпає дуже глибоко.

         Часто розмірковую над межею творчого і особистого життя – це моя хвилююча тема. Найважливіше, щоб відчувати себе потрібним, щоб не опинитися на узбіччі бурхливого процесу.  

         Я вважаю серйозною заслугою Віктора Гирича, що він зберігає цей театр таким, як він є зараз. У свідомості багатьох, ТЮГ це дитячий театр, але тут,  розсунуто  межі такого сприйняття, тут високохудожні вистави для маленьких, юних і для дорослих глядачів. Шкода, що студентська аудиторія не вважає ТЮГ своїм,  адже саме для них у нас дуже багато цікавих вистав. Я підтримую Гирича в цьому сенсі.

         Зрозуміло, що і в складі трупи переважає молодь. З часу моєї співпраці з ТЮГом, споглядаю ці зміни - приходять все молодші, і молодші – це чудово. Є серед них і мої випускники. Глядач не повинен бачити як у театрі закінчується життя, краще спостерігати його становлення. На сцені повинна панувати енергія народжена молодістю. Для творчості дуже корисно коли є молодечий запал, бажання творити.

         З такими акторами, я працюю на результат, не шкодуючи власних сил, очевидно, тому я так давно в ТЮГові.  А ще тут зберігається дух хороших закулісних відносин між акторами, що в інших театрах набагато складніше. Навіть, виконавці, що на одних ролях, товаришують. Таке хороше моральне середовище цього театру Віктор Сергійович мудро підтримує. Відчувати, що я  тут потрібний - для мене дуже важливо.

          Упродож чверті століття викладаюв Національному університеті теару, кіно і телебачення

І. Карпенка-Карого.

           Коли людина вступає на режисерський, акторський, та на історичний - це означає, що нічого не вийде. Для  творчих вузів не прийнятна така система. Тому, коли ми набираємо курси, я кажу: «Знаєте, можливо, ви не станете режисером, але пройшовши цим шляхом, ви збагатитесь як особистість, здобудете культуру, і не важливо, де  будете працювати – це буде вам на користь. Тому, я докладатиму усіх зусиль, було б ваше бажання…».

           Як режисер, не кажучи, вже як педагог – поступово «закохуюсь» в тих з ким працюю. І всіх своїх випускників  люблю, пам’ятаю,  хоча вони дуже різні.

           Звичайно, є такі, за кого відчуваю внутрішню гордість, вони багато відкрили для себе в театральному мистецтві і те, що я їх спрямував  на цей шлях – мене особливо тішить. Якщо виокремитиздобутки однієї особистості, то можу образити іншу, яка ще не розкрила своїх можливостей, а я  вірю в кожного. У мистецтві не завжди швидко приходить визнання. Умовно кажучи, студенти - це  дерева, які лише через роки дають  плоди. Тому, прагну максимально вкладати і в репетиційному процесі, і в педагогіці.